У цьому Центрі Надії діти отримували те,чого здебільшого бракувало в їхніх домівках – підтримку, любов, піклування, атакож прості буденні речі, такі як харчування, можливість помитися та випратиодяг. Тут вони могли почути про Ісуса, Який може змінити їхнє життя на краще йдати їм надію.

Навіть  під час окупації служіння Центру тривало, а після звільнення команда БМ  намагалася забезпечити дітей с. Млачівка та ще 4 довколишніх сіл харчами,  одягом і взуттям, теплими речами. А влітку вирішили довіритися Богу та попри  мало не щоденні повітряні тривоги, провести там християнські літні табори.

Варто  зазначити, що через близьке розташування білоруського кордону та окупацію в  перші місяці війни, багато родин із цієї місцевості полишили свої рідні  домівки та розпорошилися по всьому світу. Проте щодня на табір приходило від  55 до 64 дітей. Найбільшими за кількістю дітей були групи віком з 4 до 7  років.

Діти,  що брали участь у таборі, мали різний вік і характер. Проте більшість були  доволі занедбані на вигляд. Звісно, ми намагалися приділити цим дітлахам  увагу. Перед початком табору, а вони зазвичай збиралися у Центрі Надії з  самісінького ранку, нам доводилося підгодовувати, мити, розчісувати,  заплітати, прасувати або навіть прати одяг декого з дітей. Було очевидно, що  ці діти мало цікавили своїх батьків, якщо ті взагалі помічали як їхню  присутність, так і відсутність.

Найсумніше,  що ми помітили, як сильно війна вплинула на цих малюків. Більшість із них  майже не посміхаються. А коли виє сирена, вони падають додолу й одразу  повзуть до льоху.

Мовчазна  Софійка

 Співробітниця  БМ, Світлана, розповіла нам про своє спілкування з однією з дітей, 4-х річною  Софійкою: «Ця дівчинка з першого дня вразила мене тим, що ніколи не  посміхалася і не розмовляла. Навіть коли я намагалася її розговорити, вона  вперто мовчала. Я часто брала дівчинку "на коліна", пригощала  чимось смачненьким. Софійка брала смаколики й дивилася на мене своїми  великими сумними очима, ніби за щось докоряючи, і мовчала.

Тож  я подумала, певно, дитина має якусь ваду мовлення, через що й не балакає.

Оскільки  Софія була однією з найменших учасників табору, то я завжди допомагала їй під  час поробок. Коли ми разом робили "декупаж" дерев’яної дощечки, то  маленька сильно забруднила ручки білою фарбою. Це була акрилова фарба, яку не  так просто відмити. Тож мені довелося впродовж усього дня поступово відмивати  фарбу з пальчиків Софійки. Але, коли старша сестричка, яка забирала малу з  табору, запитала: як це Софія зовсім не забруднилася при такій поробці, то я  на це нічого не відповіла. Краєм ока я "зловила" вдячний погляд  Софії. Відтоді дівчинка зрозуміла, що я її друг, і почала зі мною щиро  спілкуватися. До речі, виявилося, що дівчинка майже бездоганно промовляє всі  слова.

З  розповідей Софійки я зрозуміла, що в їхній родині, як у багатьох родинах цієї  місцевості, дуже скрутно з фінансами, є троє малих дітей, а працює тільки  тато, та й то не завжди, бо дуже важко знайти роботу. Тому мама цих дітлахів  була дуже рада, що дітей забирали впродовж тижня у табір, де з дітьми  займалися, та ще й двічі годували. При зустрічі мама Софії із сумом сказала,  що шкода мати такі табори тільки раз на рік, бо це свято не тільки дітям, але  і їхнім батькам!»

Печиво  для Сергійка

 Ми  часто відвідуємо родини, які підтримуємо в рамках Дитячого проєкту, або яким  плануємо надавати допомогу, і, на жаль, із сумом констатуємо, що зазвичай  пияцтво чи безладне життя призводить до того, що діти у таких родинах  занедбані та голодні.

Сергійко  приходив до табору разом зі своїми сестрами. Хлопчик був дуже худорлявий,  проте завжди з’їдав по 3–4 порції. За роки служіння ми бачили багато всього,  тож такий здоровий апетит хлопця нас мало здивував. Тим паче його сестри,  дуже сором’язливі дівчатка, їли як зазвичай. Коли ж діти прийшли ввечері на  «молодіжну» зустріч, то хлопчика було важко «відірвати» від столу, де стояли  чай і печиво. Одного разу, тягнучись за черговим смаколиком, він перевернув  на себе чайник і мало не обпікся. Поки ми розбиралися, чи все добре з хлопчиком  і чи не завдав він собі шкоди, то змогли розговоритися. Виявилося, що його  мати переїхала до Млачівки нещодавно разом зі своїм новим співмешканцем.  Удома дітей майже не годують, тож хлопчик за кожної нагоди й намагається  «наїстися наперед», ба більше, набрати печива у кишені, аби потім почастувати  ним своїх сестричок, які стидалися багато їсти й тим паче брати собі «на  потім». Звісно, відтоді ми намагалися підгодовувати цих дітей. І дякували  Богу, що можемо хоч якось узяти участь в їхньому житті, а також сподіваємося  і надалі підтримувати Сергійка та його сестричок.

Зрештою,  історії Софійки та Сергійка – це лише приклади того, як живуть діти у  кризових родинах, а дитячі табори допомагають виявити цих дітей, дізнатися  про їхні обставини та потім намагатися допомогти їм, залучити до служіння  недільної школи чи центру надії. Ми як віруючі можемо спробувати спрямувати  цих дітей на Божий шлях, аби вони не повторювали життя своїх батьків, дати їм  надію на те, що Бог подбає про них, якщо вони віддадуть Йому своє серце та  дотримуватимуться Його заповідей. Біблійна Місія й надалі, скільки Господь  дозволить, підтримуватиме братів і сестер, що несуть служіння у  Чорнобильській зоні, та допомагатиме дітям із кризових чи злиденних сімей.

‍